Навесні 2026 року історія львівської випускниці Софії Радиш облетіла українські медіа. Дівчина зі спінальною м'язовою атрофією ледь не залишилася без випускного вальсу — частина батьківського комітету виступила проти її участі у спільному святі, назвавши захід «приватним». У підсумку вальс відбувся — на шкільному подвір'ї, з однокласником. Але святкувала Софія окремо від класу.
Історія Софії Радиш — тривожний симптом системної проблеми, про яку не прийнято говорити вголос: інклюзивна освіта в Україні часто існує лише на папері.
Цифри, за якими ховається реальність
У 2024/2025 навчальному році в Україні налічувалося 33 397 інклюзивних класів, у яких навчалися майже 48 000 дітей з особливими освітніми потребами. Кількість асистентів учителів зросла з 3 732 у 2017–2018 роках до понад 22 000. Шестиразове зростання на папері. А за ним — черги до інклюзивно-ресурсних центрів, школи без ліфтів на другому поверсі, вчителі без належної підготовки та батьківські комітети, які не завжди готові бачити дітей з особливими освітніми потребами у класах.
Пандус біля входу — ще не доступність
За даними інституційних аудитів 2025 року, лише 5% шкіл забезпечують безбар'єрне пересування між поверхами. Укриття доступні для маломобільних груп тільки у 26% закладів. Це означає, що дитина на колісному кріслі може потрапити до школи, але не на урок хімії чи математики, якщо той — поверхом вище. І під час повітряної тривоги вона не може спуститися в укриття разом з усіма.
Архітектурна доступність починається з пандуса біля вхідних дверей, але нею не вичерпується. Це туалет, яким можна скористатися самостійно. Парта, за якою зручно сидіти у кріслі. Евакуаційний план, у якому враховані всі учні. Без цього інклюзія залишається декларацією.
Учителі та асистенти: формальна підтримка
Формально асистент учителя є в більшості інклюзивних класів. 95% шкіл звітують про підвищення кваліфікації педагогів. Однак ті самі аудити зафіксували, що понад половина шкіл мають критичні проблеми з безпекою, інклюзією та оцінюванням, а в 53% закладів частина педагогів працює не за фахом.
До цього додається проблема стабільності: у серпні 2025 року Міністерство освіти і науки окремо звернуло увагу на практику укладання короткострокових трудових договорів з асистентами вчителів. Фахівець, який щороку не знає, чи продовжать його контракт, не може будувати довгострокову стратегію супроводу дитини.
Ізоляція замість інтеграції
Коли про Софію Радиш написали медіа, з'ясувалася несподівана деталь: однокласники та їхні батьки навіть не знали, що в класі є дівчинка зі СМА. Система патронажного навчання за замовчуванням ізолює дитину від колективу — і ніхто не вважає це проблемою.
Експертка з питань безбар'єрності Уляна Пчолкіна наголошує: «Ми маємо змінювати освітню систему, аби всі діти мали можливість ходити в школу, знати своїх однокласників, знати своїх учителів, а не отримувати червоний диплом за те, що ви сиділи вдома».
З 1 вересня 2025 року школи отримали право створювати окремі спеціальні класи для учнів з особливими потребами. Для частини дітей це справді краще рішення, однак коли спецклас стає зручною системною відповіддю, щоб не пристосовувати школу під усіх, — це вже крок до ізоляції, а не до інклюзії.
Показовим є приклад двох десятирічних дітей із Харкова: обоє пішли в інклюзивні класи, але результати виявилися протилежними. Яні з синдромом Дауна пощастило з учителькою, яка підтримувала ініціативи мами — до кінця першого класу дівчинка читала, рахувала і писала. Петя з аутизмом зіткнувся з іншим: школа формально зарахувала, але фактично залишила дитину наодинці. Долю обох дітей визначило ставлення школи.
Раніше портал Знай повідомляв, потрапила у пастку, про яку попереджала учнів: вчителька з 18-річним стажем набрала лише 183 бали на НМТ.
Також наш портал інформував, школа не повинна готувати до НМТ: викладачка звернулася з поясненнями до батьків та репетиторів.
