Многие украинцы выросли в русскоязычной среде — наших родителей воспитывали в Советском Союзе, прививая соответствующие ценности, среди которых был и язык. Однако сегодня Украина все больше расцветает своей национальной идентичностью, возвращая себе все то, что у нее отняли, пока она была под гнетом.
Подпишись на наш Viber: новости, юмор и развлечения!
ПодписатьсяИздание Тексты опубликовало истории людей, которые отказались от русского языка и сознательно стали полностью украиноязычными. Ярослава Яковлева всего на полгода старше Независимой Украины. Она подчеркивает, что родилась одновременно со своим государством, и поэтому отличалась от своих родных. Эти люди жили в Советском Союзе, а она - уже в свободной стране.
Ярославу воспитывала бабушка, для которой ценности СССР были на первом месте. Однако в семье любили Украину. Не читали, конечно, Шевченко на память, но любили как литературный образ. Детство Ярославы прошло в русскоязычной среде.
“У 20 років я приймаю свідоме рішення бути україномовною. Говорити, писати тільки українською.Спочатку погано виходило. Було багато русизмів. Бо все одно лишається модель мислення. І середовище було на 90 відсотків російськомовне. Зрозуміла, що окремі слова мені треба просто вивчати. Почала з елементарного: придбала кілька словників. Був ще маленький записничок, куди я нотувала слова.Я досягла того, що мої думки – завжди українською”, — делится с журналистами Ярослава.
Виктория Амелина также родом из русскоязычной семьи, однако девушка уверена: ее семья не русская, она — русифицированная.
“Для мене важливо, коли я кажу – русифіковані. Бо є родини, для яких російська мова, ідентичність – їхні. А є такі, де російська мова і культура – це результат насильства. Можливо, непрямого, але атмосфери насильства.”, — говорит Виктория.
Девушка родилась и выросла во Львове, а ее родители — из украинских сёл.
“Я завжди була білінгвом. Моя остаточна “українізація” відбулася через те, що я почала писати українською. Для письменника мова – це дім. Тож у мене тепер вибору немає: я живу в українській мові. Коли я починала писати, не виникало питання, якою мовою – себто, писала російською. З 2012-го почала писати українською – це не було свідоме рішення, просто спробувала, і це виявився якийсь незбагненно цікавий досвід. Тексти виходили зовсім інші. Я багато думаю, чому, але не знаю відповіді. Це щось незрозуміле, але прекрасне. Любов?”, — вспоминает Виктория.
Детство Антона Новикова прошло на Донбассе. Он рассказал, что на этих территориях, во всяком случае, раньше, разговаривать по украински было вызовом. Это было табу, и Антону хотелось попробовать. Он делится, что начал говорить на украинском языке сначала из духа противоречия. Детям запрещали курить — и хотелось попробовать. На Донбассе запрещали говорить по украински — и Антон начал. И… втянулся в эту прекрасную “привычку”.
“У дев’ятому класі – це 2012 рік – я прийшов на Перше вересня у вишиванці. На мене дивилися, наче я вбрав військову уніформу. Деякі потім погрожували: “Ты шо, бандера?”, — вспоминает Антон. “У 2014-му я опинився в розстрільних списках. Приписували, що я член Правого Сектора, навідник. Приходили до мене додому, я тікав городами. Я вірив у ці терміни: національність, ідентичність. Але зараз для мене цього не існує. Я не визнаю терміну національність – він антинауковий. А українська мова – інструмент, яким я користуюся.”, — говорит молодой человек
