Пресслужба Операції об'єднаних сил у рамках проекту "Вогонь війни гартує душі" розповіла героїчну історію мешканки Сєвєродонецька, яка вирішила піти на службу в армію з донькою, щоб захищати рідні землі від окупантів.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяВ українську армію Валентина Шимоня прийшла в 2018 році.
- Я висловила твердий намір 19-річній донці Ірині. Клацнула підборами, дала напутні поради, бо вона вдома за старшу й головну лишалася і – гайда. Не пройшла й сотні метрів, як за мною прилаштувалася доня, тицяючи в спину ключами від квартири, мовляв, забери, я замкнула на три оберти, як завжди! Я ще тоді пожартувала, а чи забила вона вікна дошками навхрест на кшталт "усі пішли на фронт…" Вона засміялася, я взяла її за руку й ми пішли вдвох!
З військкомату їх відправили на Львівщину в Старичі, де нині дислокується один з найкращих навчальних центрів ЗСУ.
- Коли закінчила навчання, мене направили в батальйон "Донбас-Україна", доньку – до 28-ї окремої механізованої бригади, дислокованій на Одещині, - пригадує Валентина. - Я ще подумала тоді й запитала доньку: "А чому ж ми не разом, могли ж!?" Вона відповіла, що краще буде так, як є. А мине час – зустрінемось! У батальйоні "Донбас-Україна" я прослужила майже рік, була кухарем. Від першого місяця просилася в командира на бойову посаду, та він не погоджувався. Було важко, ми вдвох з напарницею годували понад пів сотні козаків. Лягали пізно, вставали рано… Я ні на мить не втрачала надії змінити ополоник на бойову зброю. Відразу хотіла на бойову, стрільцем, у приціл ворога бачити й палець на спусковому гачку тримати.
- Зажила, відчула душевний спокій і рівновагу, коли перевелася сюди, у ОМБр. Життя перевернулося, набуло іншого значення, все стало на свої місця. Тепер я стрілець – помічник гранатометника. Від початку перемир’я командир роти призначив мене старшою черговою на зв’язку. Скажу вам, що ділянка надто відповідальна, хоч і без автомата. Та я не полишаю надії. Командир пообіцяв після повернення в ППД дати можливість вивчитися на помічника командира бойової машини – оператора-навідника, - з гордістю підкреслила Валентина.
Під обстріл Валентина вперше потрапила під Жолобком торік у липні.
- Хлопці мені кричали: "Валю, в бліндаж біжи – ховайся". "Не буду", - кажу я! Все тоді літало: стрілянина, гранатомети різні: 82, 120, 122 мм – усе було! Та я була непохитна. Командир роти якось сказав: "Ти до нас прийшла, була дика якась. Кулі по нас, снаряди прилітали від ворога. Тепер – інакше. Кулі минають, і ти стала домашньою".
Нині донька Ірина вже стала мамою й бавить синочка на малій батьківщині в Біловодську. Бабуся Валя каже, що дуже скучила за рідними:
- Бачила онука майже рік тому – в лютому ще. Хочу, аби він не знав війни, не чув прильотів і пострілів. Та це буде лише тоді, коли ми переможемо й виженемо ворога туди, звідки він прийшов – до Росії!
Валентина каже, що армія – її твердий курс і чіткий шлях:
- Комбату, коли приїздив до нас на ВОП, я сказала: "Служитиму в бригаді, допоки не виженете. Буду стрільцем, помічником гранатометника чи піду вище – ростиму. Та обов’язково з вами і тут – на передньому краї нашої оборони.
Щодо ситуації на ділянці відповідальності, де бойові завдання виконує взвод Валентини, то ворог поводиться досить агресивно. Не втрачає зайвої нагоди, аби нагадати про себе.
- Я ж тепер на зв’язку, чую й бачу все. Особисто з розпорядження командира доповідаю у вищі штаби. Ворог домовленостей про мир не дотримується. Стріляє, інженерні роботи проводить, розвідку веде всіма можливими засобами, - підтвердила жінка.
Нагадаємо, ЗСУ потрапили під гранатометний обстріл на Донбасі, двоє героїв отримали важкі поранення.
Як повідомляв портал Знай.uа, українка анонімно пожертвувала 60 тисяч гривень армії.
Також портал Знай.uа писав, що український військовий на Донбасі потрапив у полон бойовиків.
